Історія Болонського університету – це приклад того, як механізми спонтанного порядку можуть працювати в університеті. Саме на ці механізми ринкові анархісти спираються як на свій принциповий орієнтир, практичним втіленням якого можна вважати створення та поширення спільнот взаємної допомоги та конкуруючих правових організацій.
За часів Середньовіччя багато університетів мали «низову» – горизонтальну структуру управління. Наприклад, у той час як уряд заснував, керував і фінансував Паризький університет, де студенти перебували під суворим контролем факультету, Болонським університетом керували студенти через неієрархічні форми самоврядування, що на практиці означало те, що вони самостійно визначали університетське життя та фінансували свій освітній заклад. Щодо його заснування, то насправді ніхто ніколи не засновував якось формально Болонський університет, оскільки він виник спонтанно завдяки низовим взаємодіями людей, які намагалися зробити щось у незвичний спосіб задля задоволення спільних потреб.
У 12 столітті Болонья була центром інтелектуального та культурного життя. До Болоньї приїжджали студенти зі всієї Європи, щоб вчитися у видатних професорів. Ці окремі професори спочатку не були організовані в якусь конкретну університетську структуру: кожен із них працював позаштатно, пропонуючи курси самостійно та беручи ту плату, яку студенти були готові заплатити. Якщо професор був поганим викладачем або занадто високо задирав ціну за свої послуги, то його студенти переходили до іншого професора. У такій ситуації професори були вимушені змагатися за студентів і отримували гроші лише в тому випадку, якщо студенти вважали їхні курси достатньо цінними для себе, щоб їх прослухати.
Згодом у Болонью приїхало велика кількість іноземних студентів. Сам статус іноземця у Болоньї мав свої недоліки у зв’язку з тим, що на іноземців досить часто накладали різноманітні юридичні обмеження. Наприклад, вони несли відповідальність за борги своїх співвітчизників. Тобто якщо англійський купець Джон заборгував гроші уродженцю Болоньї Джованні, і Джон утік з міста, то будь-який випадковий англійський громадянин, наприклад, Джеймс, міг би бути за болонським законом зобов’язаний сплатити Джованні ті гроші, які йому заборгував Джон.
Із цієї причини іноземні студенти почали об’єднуватися разом в асоціації взаємного страхування і захисту на основі національної приналежності, через що ці асоціацій отримали відповідну назву: «нація». Одна така «нація» складалася з усіх англійських студентів, інша з усіх французьких студентів і так далі. Якщо якомусь студенту потрібна була допомога (наприклад, у сплаті боргів інших людей, як того вимагав уряд), інші члени його «нації» підключалися, щоб допомогти своєму земляку. Кожен з членів такої асоціації був готовий допомогти в обмін на гарантію, що в разі чого йому теж допоможуть інші.
Із часом різні «нації» вирішили, що буде корисно посилити потенціал взаємного страхування та допомоги, що привело їх до об’єднання у більшу організацію під назвою universitas. Це ще не був університет у сучасному розумінні. Найближчим англійським аналогом до Latinuniversitas є «корпорація». Universitas був по суті спільним підприємством студентів. Самі професори не були частиною universitas. На структурному рівні universitas керувався у демократичний спосіб: повсякденними справами закладу займалася представницька рада, яка складалася з двох членів від кожної «нації», тоді як важливі справи вирішувалися голосуванням більшості на спільних зборах усіх членів universitas. (Вражає те, наскільки подібна модель керування подібна до стародавньої афінської практики демократії). Universitas самостійно вирішував внутрішні спори та надавав соціальну допомогу своїм членам.
Коли universitas було створено, студенти нарешті отримали можливість вести ефективно колективні переговори з міською владою (на кшталт тих, що ведуть сучасні профспілки). Студенти мали значний вплив, яким вони тиснули під час своїх конфліктів із міською владою. Наприклад, один із шляхів тиску було те, що якщо студенти вирішили би «страйкувати» та покинути місто, то професори пішли би за своїми платоспроможними «клієнтами», через що місто втратило би важливе джерело доходу. Тож міська влада поступилася, визнала права іноземних студентів і надала universitas цивільну та кримінальну юрисдикцію над своїми членами. Попри те, що universitas була суто приватною організацією, вона набула статусу незалежного правового інституту, який хоча й існував в межах міської влади, але не підпорядковувався їй сурово.
Як universitas Болоньї став врешті-решт Болонським університетом? Із часом стало зрозуміло, що цей новий засіб ефективних переговорів із містом також можна використовувати як інструмент ефективних колективних переговорів з професорами. Студенти, організовані в universitas, могли контролювати професорів, бойкотуючи заняття та затримуючи плату за навчання. Такі важелі тиску дали universitas повноваження визначати тривалість і тематику курсів, а також розміри плати професорам. Невдовзі саме universitas як організація почала наймати та звільняти професорів, а не окремі незалежні члени організації, як це до цього відбувалося. На цьому етапі ми нарешті можемо перекласти universitas як «університет».
Як співробітники студентського університету професори могли бути оштрафовані, якщо вони не починали та не закінчували лекції вчасно або якщо вони не вичитували матеріал до кінця курсу. У такому університеті діяла комісія студентів, яка повинна була стежити за професорами та повідомляти про будь-які порушення з їхнього боку. Члени цього комітету офіційно називалися «викривачами професорів».
Однак не варто думати, що професори були зовсім безправними. Вони створили власну асоціацію для колективних переговорів – «Коледж викладачів» – і отримали право визначати як розмір плати за іспити, так і вимоги для отримання ступеня. У такій ситуації сформувався баланс прав: обов’язки професорів визначалися студентами, а обов’язки студентів – професорами. Такий взаємний контроль і вплив один на одного був конкретною моделлю рівномірного розподілу влади між студентами та професорами, хоча студенти все одно мали дещо більшу вагу, оскільки вони були клієнтами, які оплачували працю професорів.
Цьому «квазіанархічному» освітньому закладу врешті-решт було покладено кінець тоді, коли міська влада взяла на себе обов’язок з управління університетом та почала платити професорам безпосередньо з податкових надходжень, таким чином перетворивши Болонський університет на заклад, що фінансується державою. Незалежно від того, чи трактуємо ми цей крок як громадський альтруїзм чи як цинічне захоплення влади, у будь-якому випадку результатом стало те, що професори стали залежними від міської влади, а не від студентів, які втратили свої попередні важелі впливу, коли влада перейшла від студентських органів самоврядування до болонських політиків.
Переклад: Ешлін ТК {вони/вона}
Редагування: Денис Хромий
Основне джерело: Harold J. Berman. Law and Revolution: The Formation of the Western Legal Tradition. Harvard University Press, Cambridge, 1983.