Нещодавно на «Економічній правді» був опублікований матеріал про фінансові проблеми українських університетів у питаннях утримання та ремонту гуртожитків. Висновок автора Володимира Тунік-Фриза однозначний: рішення існує, однак воно непопулярне: потрібно підвищувати плату за проживання в гуртожитках. Та чи дійсно це єдино можливий шлях?
Наразі вартість проживання в університетських гуртожитках має обмеження: вона не може перевищувати 40% від академічної стипендії. Оскільки остання складає 2000 грн, отож маємо плату за проживання — 800 грн. Жодні доплати за комунальні послуги, ремонти чи будь-які технічні роботи не можуть стягуватися на додачу до вищезгаданих 800 грн. Після сплати ці кошти потрапляють до так званого спеціального фонду університету. Там зберігаються всі фінанси, які ЗВО отримує від надання платних послуг, зовнішніх донорів тощо. Окрім спеціального фонду існує також і загальний — кошти, отримані з державного бюджету на підготовку фахівців.
На жаль, унаслідок скорочення фінансування освіти — яка частково зумовлена зменшенням кількості вступників через негативну демографію та велику кількість закладів вищої освіти (а їх більше 150) — Міністерство освіти і науки все більше штовхає університети всіляко збільшувати власні спеціальні фонди, аби покривати видатки. Таким чином, дедалі ширший обсяг витрат українські освітні установи намагаються оплачувати з власних позабюджетних надходжень. Як результат маємо стрімке збільшення химерних навчальних програм, усілякі платні послуги та підвищення ціни на навчання.
Аби в цьому переконатися, достатньо поглянути на кошторис Львівського національного університету ім. Івана Франка на 2021 року. По-перше, загальний фонд ЛНУ складає лише близько 60% від сукупних витрат, а решту 40% надходжень установа отримує переважно з платних послуг. Уже цього достатньо, аби здивувати тих, хто вважає, що державні університети цілком «висять на шиї в держави». А по-друге, майже всі кошти — більше 82% — університету йдуть на заробітну плату працівникам. Капітальні видатки, як-от ремонти, будівництво тощо, повністю оплачуються зі спецфонду, а сума на це складає 3% від сукупних фінансів ЛНУ в 2021 році. Можливо наявного фінансування ЗВО достатньо для функціонування на поточному — відверто кажучи, низькому — рівні, але точно не для розвитку. А з огляду на те, що освітні приміщення та стан гуртожитків із часом погіршується і зношується, то можемо чекати лише погіршення існуючої ситуації.
Складається враження, що в такій ситуації підвищення плати за проживання в гуртожитках і справді є необхідним. Тож адміністрація «Могилянки» звертається до Міносвіти, аби зняти обмеження на вартість проживання, а очільниця Української асоціації студентів Поліна Гомбалевська від імені студентства готова підтримати підвищення плати, як зазначено у публікації Володимира. Однак, на нашу думку, такі висновки та дії вкрай поспішні.
Нехай навіть оплата за проживання в гуртожитках підвищиться. Тоді кошти, отримані від мешканців, трохи поповнять спецфонди університетів, однак навряд зможуть суттєво покращити ситуацію з ремонтами, на які потрібно залучати значно більші суми. Відтак наївно сподіватися, що ремонти магічно розпочнуться, якщо студенти і студентки платитимуть не 800 грн на місяць, а, скажімо, 900 грн. Ба більше, ситуація ще складніша для тих непоодиноких ЗВО, де всупереч законодавству мешканців змушують самостійно платити за комунальні послуги, як-от це було в НАОМА. У кращому випадку ці кошти підуть на оплату тих самих комунальних послуг, тоді як гроші на ремонтні роботи в гуртожитку все ще будуть відсутні.
Студенти і студентки, викладачі, управлінці та ректори, — усі звикли розглядати бюджет університету, а саме його загальний фонд, неначе природне явище. Як ото пори року змінюють одна одну, де зима приносить сніг, а осінь — незмінний врожай, загальний фонд стихійно наповнюється щороку. А коли він зменшується — це ніщо інше, як природне лихо.
Як формується загальний фонд, чому він такий, а не інший, хто з ним працює? — усі ці питання навіть не порушуються. Укладання бюджету університету та вищої освіти загалом перебуває за складною, непроглядною мережею державної бюрократії. Через це маємо ситуацію, коли керівництво ЗВО вигадує розмаїті способи зекономити, переспрямувати кошти, оптимізувати та скоротити. Яскраво це було видно на нещодавніх виборах ректора ЛНУ, де майже кожен із кандидатів і кандидаток пропонували свої конструктори для підвищення ефективності установи в тих рамках, в яких ми опинилися. Жоден із них у своїй програмі не сказав: «Грошей мало і ми не будемо вигадувати бозна-що! Потрібно організовуватися та боротися за збільшення фінансування!»
Схожу ситуацію — але без виборів — ми, активісти і активістки «Прямої дії», спостерігали багато разів у різних закладах освіти. Наприклад, в НАОМА. Там студентки неодноразово закликали адміністрацію разом із ними вимагати збільшення фінансування, але ті лише відмахуються, що грошей нема і взагалі це не їхня відповідальність (як, наприклад, коли порушувалося питання створення їдальні). У Київському національному університеті ім. Тараса Шевченки, попри те, що вже неодноразово вибивало вікна в корпусах, на питання про фінансування ремонтів кажуть, що шукають донорів і т. д. — збільшення фінансування ніхто з адміністрації не вимагає і сприймає це як даність. Аналогічне трапилося в 2024 році на перемовинах з адміністрацією ЛНУ стосовно затримок ремонтів у третьому і четвертому гуртожитках. Ніхто з управлінців навіть не розглядав опції боротися за збільшення фінансування від держави, тому вони знайшли міжнародного донора, впливу на який, зрештою, не мали — ремонтний процес був повністю підпорядкований інвестиційним банком.
Коли в 2023 році в гуртожитках НУ «Львівська політехніка» вибило вікна від ракетного удару, то під час організованого «Прямою дією» протесту за встановлення вікон представники адміністрації наголошували, що не можуть впливати на донора, якого вони знайшли для цих робіт. Тоді ми запитали, чому політехніка не попросила підтримки в держави для цього, а у відповідь отримали: «У держави грошей і так немає. Ми підійшли відповідально, бо в Україні війна». Безумовно, війна сьогодні є проблемою номер один, проте, намагаючись «бути відповідальними», адміністрація ЛП лише зробила ситуацію ще гіршою.
Усі бачать проблему, однак ніхто не дивитися на вищу освіту як на поле боротьби. Унаслідок цього будь-які реформи та нововведення обов’язково відбуваються під гаслом технократії: нам потрібні ефективні менеджери, які зможуть зекономити там де треба і налагодити процеси. У цьому контексті така ефективність — це ефективність економії та зменшення видатків. Саме вона починає займати дедалі більше місця в наших університетах. Фундаментальні та нерідко непрактичні дослідження, які вимагають великих коштів, поступаються практичним «послугам»; творча, на перший погляд, позбавлена цілі комунікація між студентами заміщується безкінечними есеями та лекціями, а академічна демократія — диктатом примарної ефективності. Встановити такий диктат означає позбутися живого мислення студентів і викладачів. Тому не дивно, що університетські адміністрації з усіх сил уникають політичної агітації з-поміж студентів. Політика, мрії та ідеї повинні зчахнути, аби зацвіла гадано аполітичне раціональне управління.
Натомість ми пропонуємо інше бачення студентського життя та університету, наголошуючи на нерозривності демократії, а також академічної та політичної творчості, і освіти. Криза вищої освіти в Україні — це не просто спекуляція, а факт, який визнають усі. Не робити нічого та вдавати, що ніякої кризи немає, — це не вихід. Одначе ті рішення, які пропонуються, зокрема Міністерством освіти і науки, лише поглиблять існуючі нерівності та зроблять неможливими навчання і проживання в гуртожитках для багатьох громадян. Нині, у час, коли вільний доступ до університетської освіти в Україні є життєво важливим як для обороноздатності, так і для нашого добробуту, наступ на наше спільне благо, на жаль, набирає обертів. Тому необхідно об’єднуватися і захищати його. І це завдання стоїть насамперед перед нами — перед студентством.
На жаль, у ситуації катастрофічного недофінансування ЗВО потрібні не постійні реформи, які нічого не змінюють окрім того, що знищують академічну демократію та живу творчу науку. І не ще більше оббирання студентів. Потрібне банальне збільшення ресурсів. І годі чекати, що хтось з Міносвіти самостійно подарує гідний бюджет для університетів — ми мусимо організовуватися і самостійно добиватися збільшення фінансування.
Координаційний напрям по гуртожиткам і їдальням «Прямої дії»