З початку свого вступу в університет я був оточений розмовою про історичність цієї установи. Я ходив на пари з предмету під назвою “Університетські студії”, де Бугров, нинішній ректор КНУ ім. Тараса Шевченка, розповідав про те, як круто що ми навчаємося в “найстарішому університеті” країні, заснованому ще у 1834 році. Тому, коли після бакалаврату мені вдалося вступити на магістратуру НАУКМА, слова в.о. президентки Гуменної на посвяті про 400-літню історію Києво-Могилянській Академії сприймалися мною з певною іронією. Кожний університет себе презентує, що він Гоґвортс, а як Гоґвортс може не мати круглих дат і моторошних історій про те, що раніше у підвалі був морг, а на четвертому поверсі студентські карцери?
Може. Як мінімум, бо самі адміністрації університетів “історію” своїх місць сприймають не більше, ніж бренд. Так, Сергій Квіт, президент Могилянки, одночасно розповідає про важливість традицій і культури, і одночасно дійсно історичні Келії Братського монастиря його адміністрація ремонтує, порушуючи принципи і правила реставрації. Коли уряд намагався приєднати евакуйований з Криму Таврійський національний університет до Академії, він розповідав студентам, що ТНУ втратив свою “кримскість” і що його заклад краще впорається з тим, щоб підтримувати “історичну тяглість” з півостровом і майбутньою реінтеграцією окупованих територій. Іронічно це чути, враховуючи що сама Могилянка свою “традицію” втратила ще у 1817 році.
Допоки мова не починається про інвестиції від сумнівних спонсорів, про дорогий ремонт чи нову землю, то до того часу історичність залишається важливою для адміністрацій. Вічні нагадування про споконвічність це і гарний бренд, і гарний інструмент прив’язати студентів відчуттям гордості, що вони належать до давньої, великої “спільноти”. А ще це гарний риторичний прийом, щоб ухилятися від розмов про важливі проблеми. Я був свідком дуже символічної ситуації, коли наша профспілка проводила студентське обговорення “грантової реформи” в Червоному корпусі КНУ ім. Шевченка. Тоді до нас в аудиторію завітав декан філософського факультету, Анатолій Конверський, і 15 хвилин розповідав про приміщення і про біблейські сюжети на репродукціях, які висіли на стінах, побажав нам гарної дискусії та пішов. Це було дуже мило, але жодної оцінки реформи, яка загрожує позбавити майбутніх абітурієнтів безплатної вищої освіти, ми від нього не почули, попри наші прохання. Зате дізналися історію падіння Вавилонської вежі.
Ховатися від світу у корпусах, тричі перебудованих і перефарбованих, зате з красивою вивіскою “відкрито за часів динозаврів” — улюблена справа адміністрацій і це стосується не лише великих університетів. Будучи солідарним з боротьбою студентів і викладачів Таврійського університету, я, однак, був неприємно вражений проблемами, які фіксувала Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) у своїх звітах. Експерти агентства зафіксували, у 2020 році, майбутні викладачі з кримськотатарської мови, спеціальність, яку Таврійський використовує як свою візитівку, не проходять нормальну практику у школах. Серед викладачів, які навчають студентів за спеціальністю “Соціальна робота”, немає, власне, тих хто дійсно займався соціальною роботою. Вільні дисципліни з “Готельно-ресторанної справи” дублюють одна одну.
Звісно, ці недоліки за цей час вже могли бути усунені. Певен, із нашестям тарганів у гуртожитку “єдиного кримського” університету, фото і відео з якими нещодавно жартома кидали студенти, коли їх попросили скинути “щось красиве” для дня відкритих дверей, розберуться. Бо це ж наче не важко, забезпечити студентів гідними умовами для існування? Як показує досвід ремонту вікон Львівської політехніки, то це цілком стає можливим, коли незадоволені студенти збираються, щоб погрітися в кабінеті ректора. Можливим стає і звільнення одіозної викладачки, і скасування приватизації гуртожитку.
“Історичність” це потьомкінська декорація, якщо немає активних студентів і сміливих викладачів. Насправді гарні університети можуть бути взагалі не мати історичної тяглості. Яскравим прикладом цьому служить Київська школа економіки чи Сумський державний університет. Останній став окремим університетом лише за часів незалежності (у радянський час це була філія Харківського політехнічного інституту). Ці університети не можуть похизуватися старими корпусами і відомими зі шкільної програми випускниками в назві, але мають гарні освітні програми і гарні умови проживання. При цьому в обох випадках мова йде про “збиткові” структури: КШЕ тримається коштом благодійності, СДУ фінансується державою.
Саме якість й умови навчання, ставлення до студентів та викладачів є речі, які є дійсно важливими. Злиття університетів злочинні не через руйнування “споконвічних зв'язків”, а через те, що (і це визнає, зокрема, міністр освіти) це саме по собі ніяк не поліпшить становище студентства і педагогів, але при цьому їх все одно хочуть примусити відмовитися від своєї автономності. Це причина, чому я підтримую Таврійський, Поліський університети, Академію друкарства та інші ВНЗ, що зіштовхнулися з цією загрозою. Ліквідація не сприяє розвитку, на відміну від розвитку горизонтальних структур тих, хто дійсно створює історію, якою потім пишаються нащадки, своєю участю в виробництві знань. Хочете, щоб Університет розвивався — дайте його серцю (викладачам) вільно битися, а крові (студентам) вільно текти без свавілля уряду та адміністрацій.
Це мій короткий альтернативний законопроєкт депутатам. Але поки його не прийняли, нам, студентам, залишається лише діяти. Традицією має бути якісна і доступна освіта, а не булінг і хабарі. Історичними мають бути наукові відкриття у стінах університету, а не унітази у вбиральнях. Тяглістю мають бути сильні профспілки студентів і викладачів, а не заборгованість і відсутність опалення.
Нам слід менше відволікатись на минуле і будувати, захищати, розвивати простори, в яких хочеться навчатися і розвиватися. Розмова про історичність красива, але в просторах української академії вона займає забагато місця. Місця, яке має займати нова розмова — про нові політики, нові відносини, які б вирішили історичні, традиційні й давно вже набридлі проблеми.
Артем Ремізовський,
активіст “Прямої дії”
студент Києво-Могилянської академії