Змінили підручник на гвинтівку
«Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторію, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово:
— Війна!»
Чиї ці слова?
По праву вони могли б належати кожному українському студенту, котрий не зміг завершити весняний семестр у 2022-му році.
Більше півстоліття тому ці рядки вийшли з-під пера Олеся Гончара, українського письменника, у романі «Людина та зброя». Головний герой — студент історичного факультету, ідейний, цілеспрямований парубок, котрий, як і більшість його одногрупників, прагне справедливості не тільки на словах, а й на ділі. Справжній лицар, тільки замість щита та меча — міцні та гострі знання суспільних відносин.
Проте війна здавалася кровожерливим звіром, замкнутим у межах сторінок підручників. Допоки книжкова історія не перетворилася на злободенну реальність. Неспроста навіть зараз в аудиторіях Харківського Університету можна почути від викладачів, що історія завжди розгортається по спіралі, доповнюючи не тільки свої досягнення, а й повторюючи помилки.
У червні 41-го року фашисти зайшли до Києва, їх наступна ціль — Харків.
У місті формується батальйон зі студентів-добровольців, котрі, хоч і мають відстрочку від призову, прагнуть захищати свою рідну землю, свій край. Олесь, котрому на той час було 23-роки, як і герой його роману, вступає до лав опору, до студбату.
«Студбат — дивне це слово, віднині назавжди ввійде воно в материне життя, в її безсонні ночі, материнські тривоги. Поки що усмішки на юнацьких обличчях і жарти на вустах, а її розпалена материнська уява вже бачить їх в крові на операційних столах, вже це йдуть повз неї то вбиті, то поранені, то пропалі безвісти…» - напише майбутній Герой України. На жаль, він виявиться правий: з-понад 1,5 тисячі студбатівців з фронту повернуться лише 36. Сам же Гончар був декілька разів поранений, а шматок осколка так і залишився в нозі письменника, як нагадування про страшні часи боротьби проти коричневої чуми.
Подвиг юних студбатівців навіки вкорінився в серцях каразінців. Вдячні нащадки вирішили проініціювати зведення пам‘ятника, проте зіткнулися ще з однією битвою, проте на цей раз із місцевим муніципалітетом.
Ініціатива зведення з‘явилася, ще наприкінці 70-хх років, у 1981 році навіть був створений будівельний загін «Комунар», очолений студентами історичного та радіофізичного факультетів - Г. Милюхою та І. Єфановим. Організація включала 44-х студентів, що вирішити передавати близько 70% своїх доходів на спорудження монумента.
До середини 80-х років було зібрано 200 тис. карбованців, що були передані скульпторам. У 1981 році був оголошений конкурс у якому перемогли молоді харківські митці Д. Сова, Л. Жуковська та Д. Дадошев.
Навіть для скульпторів доля студбатівців була близька - Дмитро Сова пройшов усю війну, за що був нагороджений орденом Вітчизняної Війни. У цьому ж році монумент відлили на Київській скульптурній фабриці.
Через брак коштів пам’ятник не вдалося встановити й він пролежав на внутрішньому подвір’ї університету близько 15 років. За цей час скульптури були пошкоджені, а штик на гвинтівці втрачений, так і залишившись тільки на папері робочого проєкту. Це стало німим доказом влади зневажливого ставлення до героїв.
Проте, небайдужі не відмахнулися від ідеї встановлення пам’ятника й у 1999 році його урочисто відкрили.
Монумент очолює хлопець у вишиванці та з гвинтівкою на плечі. Його міцна статура пізнала тяжку працю на землі, весняні посіви та осінні жнива.
По ліве плече від нього рине у бій хлопчина в окулярах, светрі та простих штанях. Можливо, він міг би стати професором, досліджувати стародавні поселення греків чи зробити відкриття гідне Нобелівської премії. Через десятки років його постамент міг стояти навпроти самого Каразіна, поряд із Мечниковим, Кузнєцом та Ландау.
Біжать юнаки й не помічають, що позаду них розвертаються зовсім інші баталії.
Обіймаючи однією рукою книгу, а другою коханого - стоїть дівчина, а в її серці проходить зовсім інша боротьба – серця та обов‘язку перед вітчизною.
Закриває студентський стрій, на перший погляд, ще зовсім юний хлопець у військовій пілотці. Не шинель, а стяг розвивається позаду юнака, а простягнута рука неначе зазиває одногрупників стати з до лав боротьби.
Ці юні руки, що пізнавали лише втому від конспектів, не створені для гвинтівки, для саперської лопати, не готові вони брати на себе маслянисту кіптяву смерті.
Легко розсікаючи горизонт своїм струнким тілом, хлопець неначе звертається до альма-матер з німим питанням "Чи зустрінемося ми знову?".
Університет з величною мовчазливістю чекатиме їх у своїх стінах, просочених знаннями століть. Протягом нескінченно довгих чотирьох років буде мучити їх сумнів: чи вистоїмо, чи поборемо фашистів.
А студбатівців в окопах триматиме надія на мирне життя: за вісімдесят років чистого сонячного неба, нервозної метушні перед іспитом і найважчим питанням "Чи є життя після двійки з філософії?"
На жаль, Олесь Гончар не зміг побачити пам’ятник від вдячних студентів. Проте герої його твору, що стали втіленням монумента, й досі залишаються символом визволення та жертовної боротьби за мирне небо, за світ, вільний від фашизму.