Дедалі ширяться чутки про реорганізацію чи, як це часто називають урядовці, «оптимізацію» університетів. Також відомі приклади спроб — як вдалих, так і ні — об’єднання протягом останніх років. Якщо раніше Міністерство освіти і науки інколи радилося зі студентством, трудовими колективами та ректоратами, то нині ми спостерігаємо, що МОН пішли у повноцінний наступ: ані публічних заяв, звернень і конференцій, ні адекватних зустрічей з тими, кого такі реформи безпосередньо торкаються.
Цього місяця зайнялася не просто хвиля, а цунамі ліквідацій ЗВО, до того ж настільки нахальне, що студенти та студентки розпочали бити на сполох і самоорганізуватися. Варто лише згадати Таврійський національний, Харківський національний педагогічний, а також Одеський державний екологогічний університети. Занепокоєння студентства дало поштовх до створення нашої об’єднаної кампанії «Проти зливання знань».
Казати, що вища освіта в Україні незадовільна та має безліч недоліків, тотожне тому, аби визнати, що Земля має форму витягнутої кулі — це банальність. Одначе та реформа, з якою зіткнулися освітяни сьогодні, може мати руйнівні наслідки на те, що вряди-годи працює добре. Чому «може мати», а не «матиме»? А саме тому, що ніхто досі не знає конкретну процедуру, за якою має відбуватися реорганізація ЗВО. Усе, що робить МОН, — пропонує довіритися.
Неналагоджена комунікація, непрозорість породжують тривогу та страх з-поміж працівників і учнів університетів. У рамках кампанії «Проти зливання знань» ми намагаємося отримати від міністерства будь-яких пояснень, привернути їх увагу «бомбардуванням» гештегами. Зрештою, ми отримали яку-не-яку відповідь (див. зображення).
Серед переліку обіцянок — довіряти яким нелегко з огляду на те, що в попередніх «зливаннях» університетів їх часто не дотримувалися — знаходимо один допитливий пункт — «…залучити якомога більше фінансів до модернізованого ЗВО (Світовий банк надає кредит у розмірі $200 млн на модернізацію університетів та науково-дослідних лабораторій)».
Варто розібратися, чи є така ініціатива МОН позитивною й яку роль в контексті вищої освіти глобально відіграє Світовий банк.
Світовий банк, неолібералізм та вища освіта
Світовий банк репрезентує себе як міжнародна організація, яка намагається сприяти збагаченню країн, що розвиваються. До 2000 року у сфері освіти Банк робив акцент на початковій і середній, водночас вища ставилася на другий план. Це пояснювали тим, що питомі витрати, вкладені в базові навички на кшталт писемності, є низькими, а результати мають довгострокові наслідки для національних економік. Комплексні наукові дослідження чи професійна технічна освіта дають менше результату для галузей з низьким капіталовкладенням — сільське господарство, сфера послуг і т. ін.
Проте в 2000 році Світовий банк зміщує фокус уваги. В епоху нової економіки інформаційних технологій спеціалізовані знання, які здобувають саме в університеті, пріоритизуються. Через це на початку ХХІ століття Банк робить акцент на реформуванні вищої освіти в країнах, що розвиваються, позаяк сучасний світ вимагає розвитку людського потенціалу та виробництва знань.
Збільшення боргів, виданих на вищу освіту, зростає не лише в абсолютних значеннях, але й у відносних, досягнувши у 2008 році 8% від загальної суми (див. діаграму вище). На перший погляд, таке зміщення уваги міжнародної організації мало би позитивно вплинути на розвиток бідних країн, проте чи так це? Як зазначив один із представників Світового банку:
«Ви повинні зрозуміти одну річ, а саме те, що дослідження Світового банку є стратегічними за своєю спрямованістю. Установа не займається дослідженням заради дослідження. Вона бере участь у дослідженні, тому що має стратегічний інтерес у результаті. І дуже часто ми вже знаємо як його результат, так і те, що ми робимо його для отримання того, що хочемо. Отже, це неправда, що результати досліджень ведуть до кращого функціонування чи управління… Для того, щоб кредитувати ті сфери, де ми зараз цього не робимо, ми проводимо ті дослідження, які виправдовуватимуть наші цілі».
Залишається питанням: які саме цілі переслідує Світовий банк і як вони впливають на розвиток країн на кшталт України? Як зазначають дослідники Крістофер Колінз і Роберт Роадс:
«Одним із натяків на ідеологічну позицію Банку щодо вищої освіти є його тенденція до зміцнення приватного сектору, тим самим демонтажу державного. Акцент на приватному секторі, як правило, досягається шляхом дотримання умов, що висуваються до позик країнам, що розвиваються».
Наочним прикладом такої політики є кредит на структурну перебудову в розмірі $80 млн, який Світовий банк надав Уганді в 1994 році. Цілями позики зазначалася «дерегуляція економіки, що передбачає усунення перешкод для торгівлі… лібералізація бавовняної промисловості… скорочення чисельності державних послуг і підвищення їх ефективності». Навіть сам колишній виконавчий директор Світового банку Хейнеман зазначав, що умовами кредитування є:
- зміщення державних витрат із професійної та вищої освіти в бік академічної та базової;
- збільшення оплати університетської освіти;
- запровадити механізми надання грантів і позик, щоб компенсувати фінансовий тягар для осіб, які тепер повинні зіткнутися з високим підвищенням плати за навчання.
У світлі сучасної реформи вищої освіти, яку розгортає Міністерство освіти і науки, легко помітити, що багато законотворчих ініціатив уряду безпосередньо відтворюють ці директиви Світового банку. Очевидно, що вони мають відчутне ідеологічне навантаження, яке сьогодні звично називати неолібералізмом.
Неоколоніалізм і теорія залежності
Система, до якої Світовий банк підштовхує національні уряди шляхом затягування держав у боргові ями, глибоко досліджуються в рамках теорії залежності. Теорія залежності розглядає глобальні зв’язки між різними націями як такі, що стримують розвиток і благополуччя одних на користь інших. Цей зв’язок аналізується в контексті економічного примусу, який насаджується шляхом лібералізація торгівлі через міжнародні міжурядові організації. Наприклад, Світовий банк прозоро поширює принципи дерегуляції:
«Так погане врядування та обмеження ринків були непрямо визначені Банком як джерело бідності. Відповідно, вихід полягав у децентралізації, приватизації та лібералізації ринків…»
Двулико, однак якщо від бідних країн очікується дерегуляція й «оптимізація», то уряди багатих не обмежують себе в посиленні свого впливу над суспільним життям. Наприклад, у своїй книзі «Over People: Neoliberalism and the Global Order» Ноам Чомський стверджує, що сталеливарна, автомобільна та напівпровідникова промисловості США не могла б ефективно конкурувати з аналогічними галузями промисловості Японії без масового протекціонізму, запровадженого адміністрацією Рейгана у 1980-х роках.
У час, коли народ України бажає розвитку національної культури та науки, які безпосередньо є результатами функціонування університетів, уряд нашої країни під тиском міжнародних організацій всебічно рухається в бік скорочення фінансування освіти. Водночас, такий фокус ігнорує факт, що для конкурентноздатності своїх спеціалістів у сфері науки та технологій розвинуті країни, як-от Сполучені Штати, не нехтують державною підтримкою університетів і дослідницьких інститутів.
Як наслідок, маємо ситуацію, коли країни вимушені лібералізуювати законодавство і втрачають можливість конкурувати з висококваліфікованими спеціалістами багатих, де університети отримують немалу підтримку держав. Світ ділиться на два, де одні багатіють, а інші, зачакловані обіцянками інституцій на кшталт Світового банку, залишаються бідними.
Наочним прикладом цьому є випадок Уганди, африканської постколоніальної країни. У кінці 1980-тих років уряд Уганди бере участь у Програмі структурної перебудови Світового банку. Після проведення реформ за рекомендаціями останнього утворилася ситуація, в якій Банк став чи не єдиною силою у формуванні політик у сфері вищої освіти. Він сприяв збільшенню видатків у сфері початкової та середньої освіти та скороченням у вищій, позаяк вплив базових навичок, наприклад писемності, є більшим, аніж розвиток національної науки та техніки.
Зрештою, ці реформи зумовили в Уганді збідніння академічної спільноти, погіршення й так низької якості освіти та збільшення кількості студентських і викладацьких страйків. Дослідники Колінс і Роадс зазначають:
«Банк також рекомендував децентралізацію, приватизацію та комерціалізацію вищої освіти, щоб отримати доходи, розподілити витрати і збільшити рівень залученості на рівні університетів… Майже всі, з ким ми спілкувалися, стверджували, що політика Банку мала досить негативний вплив на університети і що вони все ще не оговталися після періоду структурної перебудови».
Врешті решт уряд країни, загрузнувши в борговій ямі, втратив будь-яку спроможність демократично приймати рішення в сфері вищої освіти й її покращенні. Науковий і технологічний рівень країни настільки низький, що вона повністю залежна від висококваліфікованих спеціалістах і техніці з-за кордону. Чи таким шляхом вирішив іти український уряд?
Що ми маємо сьогодні? Ми визнаємо, що вища освіта України потребує реформування. Ефективна повоєнна відбудова — складний і затяжний процес, до якого повинні залучатися спеціалісти багатьох галузей, від інженерів і архітекторів, до урбаністів, художників і культурологів. Це не лише про те, аби повернути домівки тим, хто їх втратив через війну, розв’язану Росією, але й шанс створити робочі місця та покращити життя мільйонам українців. Реформа університету, яка зможе створити умови для навчання таких спеціалістів життєво необхідна.
Однак той шлях, який обрало Міністерство освіти і науки, це хибний маршрут, яким невдало пройшло чимало світових держав. Колуарні домовленості, непрозора комунікація, реорганізація силоміць більше нагадують російський тип державного управління, аніж той, який обрав український народ — демократичний. Отож, ми вимагаємо, аби МОН не сліпо керувалася вимогами Світового банку, не розміняло українську освіту на ще один кредит. Воно має взяти до уваги думку студентства та викладацтва і колективно розпочало процес побудови гідної й ефективної вищої освіти. А поки цього не сталося — ми будемо боротися!
Джерела:
Collins, C. S., & Rhoads, R. A. (2009). The World Bank, support for universities, and asymmetrical power relations in international development. Higher Education, 59(2), 181–205. https://doi.org/10.1007/s10734-009-9242-9